Реферат
План
Вступ ...................................................................................................... 3
Висновки .............................................................................................. 18
Список використаної літератури ........................................................ 21
У наданій роботі розглядаються два основні питання: перше – еволюція форм організації виробництва, друге – проблеми гуманізації виробництва.
Історія розвитку людського суспільства знає дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну й товарну. Форма суспільного виробництва виражає певний спосіб організації його господарської діяльності.
Першою формою організації суспільною виробництва було натуральне господарство. Натуральне господарство – це такий тип організації виробництва, при якому вироблені продукти призначені для задоволення власних потреб тих, хто ї виготовив, тобто продукти праці, не приймають товарної форми, а слугують для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.
Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво, яке представляє таку форму організації суспільного виробництва, при якій продукти створюються не для задоволення власних потреб їх виробників, а для обміну, для продажу на ринку.
Зростання на сучасному етапі продуктивності праці й ефективності виробництва дає змогу істотно змінювати умови праці та життя людей. Проте й наразі залишається багато проблем, наприклад екологічних. Все це вимагає цілеспрямованої діяльності суспільства щодо створення матеріально-технічних, організаційно-економічних і соціальних умов для ефективної та творчої праці людини. В цьому й полягає процес гуманізації виробництва. З розвитком суспільства постійно зростають і потреби самих виробників щодо освіти і культури, рівня життя, умов праці. Отже, гуманізація виробництва – це не лише результат науково-технічної революції, а й необхідна передумова реалізації її досягнень та подальшого розвитку.
Натуральне виробництво – це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва.
Для натуральних господарств характерною є економічна замкненість. Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу.
В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки:
1) господарська одиниця не бере участі у суспільному поділі праці, хоча останній може мати певний ступінь розвитку і використовуватися більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць. До розкладу первіснообщинного ладу і виникнення першого великого поділу суспільної праці натуральне господарство було абсолютною формою його організації в суспільстві (общині);
2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім'ї. Цей фонд є для людей засобом до життя, його відтворення тощо;
3) засоби виробництва виготовляються безпосередньо у господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не лише земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві [5, с. 118].
Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.
Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи виробляється в цьому ж господарстві.
Домашні промисли є необхідною складовою натурального господарства. Варто мати на увазі, що домашня промисловість виникла в епоху первіснообщинного ладу в більшості народів на стадії неоліту, коли формувались галузі землеробства і тваринництва. Домашня промисловість охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне. Великого значення набули переробка в межах господарства продукції землеробства і тваринництва, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були: обробка дерева, шкір, повсті, плетіння корзин, вірьовок, виготовлення засобів риболовства, примітивних сільськогосподарських знарядь [4, с. 52].
Домашня промисловість була складовою економіки докапіталістичних економічних формацій, особливо феодальної. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося з маси розрізнених і роз'єднаних, доволі однорідних господарських одиниць, кожна з яких являла собою відособлений, замкнений світ: патріархальне господарство, примітивна сільська община, феодальний маєток тощо [5, с. 119].
Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що:
– воно є історично першим типом господарської діяльності людей;
– з'явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;
– на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці;
– людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва і домашньої промисловості;
– розширене застосування примітивних засобів праці і поступове їх удосконалення підносили продуктивність праці у системі натуральних господарств [4, с. 53].
Історично кінцевою межею натурального виробництва як єдиної і абсолютної форми є перший суспільний поділ праці.
Наступною історичною межею натуральної форми виробництва визнається поступове відокремлення ремесла від домашньої промисловості.
Кінцевою історичною межею натуральної форми господарювання є феодальний спосіб виробництва. А взагалі, елементи натурального виробництва завжди зберігаються там, де є селянське господарство.
Матеріальною базою виникнення товарного виробництва, а, отже, першою важливою його передумовою є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у сфері обміну. Проте сам суспільний поділ праці не породжує товарного виробництва. Ще однією важливою передумовою його виникнення є економічна відокремленість виробників, яка після розкладу первіснообщинного ладу виявляється у формі приватної власності на засоби виробництва.
Товарне виробництво – організація суспільного виробництва, за якої окремі продукти виробляються відокремленими товаровиробниками, а для задоволення індивідуальних, колективних і суспільних потреб необхідна купівля-продаж на ринку цих продуктів, які стають товарами [5, с. 120].
З погляду суспільної форми, виникнення товарних відносин зумовлено соціально-економічною відокремленістю виробників від засобів виробництва та результатів праці. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний. Оскільки приватна власність виражається у двох протилежних за економічним змістом формах (дрібнотоварна, заснована на власній праці, і капіталістична, заснована на експлуатації найманої праці), то й відокремлення має різний характер.
Економічна відокремленість виробників – власність окремих товаровиробників на засоби виробництва та результати праці, яка дає змогу самостійно вирішувати питання господарської діяльності (що, як і в якому обсязі виробляти) та управління власністю [2, с. 71].
В окремих підручниках і навчальних посібниках 90-х рр. XX ст. однією з причин товарного виробництва називають право приватної власності на економічні ресурси. Таке пояснення свідчить про підміну економічної категорії "приватна власність" юридичним поняттям "право приватної власності". Підставою для цього є ігнорування власності як фундаментальної економічної категорії у працях західних економістів і підміна її поняттям "право власності", яке відображає лише юридичний аспект складної і багатопланової соціологічної категорії "власність".
Характер відокремленості (повна або часткова) залежить від панівного типу власності.
З погляду продуктивних сил, відокремленість виробництва зумовлюється, насамперед, неоднорідністю праці. Види праці різняться складністю, різним функціональним змістом – співвідношенням творчого та шаблонного компонентів, розумової та фізичної праці [2, с. 72].
Відповідно до умов праці виокремлюють працю легку і важку, працю у шкідливих умовах тощо. Оскільки фізичні, духовні здібності та навички людей до праці неоднакові, результативність, ефективність праці окремих осіб відрізняється.
З погляду відносин економічної власності, відокремленість виробників зумовлює їх прагнення привласнити результати своєї (в умовах простого товарного виробництва) і чужої (в експлуататорських формаціях, насамперед за капіталізму) праці [2, с. 72].
Сучасними формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є:
1) приватна власність на засоби виробництва (що базується на власній і чужій праці);
2) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо;
3) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції;
4) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів;
5) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо [4, c. 55].
Безпосередньою матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці, які забезпечили створення великих матеріально відокремлених сфер виробництва, що функціонують як сукупний суспільний відтворювальний організм за економічного відокремлення виробників внаслідок обміну продуктами праці як товарами [5, с. 121].
Розрізняють просте і капіталістичне товарне виробництво.
Простому товарному виробництву властиві єдність працівників із засобами виробництва, капіталістичному – їх антагонізм. Просте виробництво базується на власній праці, а капіталістичне – на експлуатації чужої. Продукт праці у простому товарному виробництві належить самому товаровиробникові, в капіталістичному – власнику засобів виробництва (капіталісту). Просте товарне виробництво є дрібним, розрізненим, у ньому не існує одиничного поділу праці, його мета – задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинений одиничний поділ праці. Його мета – отримання прибутків капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо для особистого споживання, друга йде на ринок), а капіталістичне – загальний [7, с. 190].
Основними ознаками товарного виробництва класичного типу (простого і капіталістичного – лише на нижчій стадії розвитку капіталізму) є:
1) суспільний поділ праці;
2) приватна власність (базується на власній і чужій праці) на засоби виробництва, зосереджена в руках приватних товаровиробників;
3) економічна відокремленість товаровиробників;
4) економічні зв'язки між такими товаровиробниками через обмін;
5) стихійний анархічний розвиток [5, с. 122].
Ці ознаки наповнюються якісно новим змістом на вищій стадії розвитку капіталізму (наприклад, держава регулює товарне виробництво), водночас з'являються нові, а стихійність найповніше виявляється за економічних криз.
Отже, товарне виробництво в сучасних умовах – це виготовлення товарів і надання послуг економічно відособленими виробниками, представлене підприємствами різних типів і форм власності в умовах більшості суспільних способів виробництва (крім первіснообщинного) і регульоване державою.
Просте товарне виробництво продовжує існувати наразі в усіх країнах, оскільки приватна власність (заснована на власній праці) відповідає здебільшого біологічній природі людини, наявні економічна відокремленість товаровиробників та суспільний поділ праці тощо, хоча капіталістичне товарне виробництво домінує з кінця XVІ ст.
Просте товарне виробництво в розвинених країнах поширено у сільському господарстві, роздрібній торгівлі, сфері послуг, лісовому господарстві. У сільському господарстві кількісно переважають фермерські господарства, що базуються на сімейній праці, але більшість товарної продукції виробляють великі капіталістичні ферми. Це виробництво підтримується за рахунок подовження робочого дня, великою інтенсивністю праці господаря та його сім'ї, відсутністю відпусток або їх значним скороченням та іншими факторами. Такі підприємства зазвичай стають банкрутами. Через механізм цін, кредитний механізм тощо вони потрапляють в економічну залежність (повну або часткову) від капіталістичних товаровиробників. Водночас прагнення реалізації своїх підприємницьких здібностей, намагання розбагатіти, певні переваги дрібнотоварного виробництва (гнучкість, економія на управлінських витратах тощо) є важливою причиною їх існування [5, с. 123].
В Україні просте товарне виробництво (у формі індивідуального (сімейного) фермерського господарства, індивідуальної трудової діяльності тощо) у процесі господарської діяльності наражається на складніші економічні проблеми, ніж на Заході (відсутність відповідної техніки, високі відсоткові ставки за кредити тощо).
Товарне виробництво (просте й капіталістичне) існувало лише приблизно 6-7 тис. років. Його розвиток як форми суспільного виробництва має історичний характер. Це означає, що на зміну цій формі (внаслідок розвитку і поглиблення її внутрішніх суперечностей) прийде розвиненіша, окремі елементи якої вже формуються у передових країнах.
Гуманізація виробництва – це складна багаторівнева проблема. Її розв'язання передбачає використання матеріально-технічних, організаційно-економічних і соціально-економічних факторів.
Гуманізація виробництва обумовлена об'єктивною необхідністю створення такого середовища в процесі виробництва, де людина, яка є головною продуктивною силою, почувала б себе комфортно незалежно від динамізму економічного зростання [1, с. 180].
Матеріальною основою гуманізації виробництва є науково-технічний прогрес і застосування його досягнень у суспільному виробництві, що виражається в трансформації економічних відносин.
У процесі економічної діяльності людини традиційно виділяються такі основні напрямки гуманізації виробництва:
– мінімізація негативних наслідків процесу виробництва;
– розробка науково-технічних та соціально-економічних умов поширення принципу гуманізації в процесі виробництва;
– створення й підтримка умов професійної діяльності працівників, що забезпечують їх всебічний і гармонічний розвиток, максимальний розвиток творчого й виробничого потенціалу кожного індивіда;
– розвиток демократичних відносин, що дозволяють максимальну самореалізацію кожній особистості в умовах задоволеності роботою;
– гарантія зайнятості етнічних меншостей;
– створення умов для інвестування в людину як самим працівником, так і роботодавцем тощо [1, с. 180].
У процесі гуманізації виробництва виникає низка протиріч, що стосуються:
– взаємозв'язку суспільства й природи;
– протиріччя між працею й капіталом;
– розвитку соціальної діяльності підприємств;
– посилення конкуренції підприємств у боротьбі за кваліфіковану робочу силу тощо.
Вирішення даних протиріч дозволить узгодити процеси гуманізації виробництва й економічного зростання.
Базовою є зміна змісту та умов праці, яка безпосередньо пов'язана із вдосконаленням техніки і технології виробництва. Наприклад, в Україні сьогодні поряд з високомеханізованим і автоматизованим виробництвом, у якому зайняті висококваліфіковані робітники і створені відповідні для їх діяльності умови, ще багато важкої фізичної праці, яку виконують мало- або некваліфіковані робітники.
Так, у промисловості важку ручну працю виконують 1/3 зайнятих, а в будівництві та сільському господарстві – 2/3. Ця малопродуктивна, виснажлива, непрестижна праця не може дати людині морального задоволення. Щоб залучити робочу силу для її виконання, потрібно вводити оплату її за завищеними розцінками, а також скорочений робочий день, безплатне харчування, додаткові відпустки та ін. [1, с. 181].
Для усунення важкої ручної праці слід механізувати та автоматизувати виробничі процеси. Проте є такі машини, які нібито звільняють людину від ручної праці, однак створюють для неї настільки важкі та .складні умови, що їх соціальна роль зводиться нанівець. Такі машини не відповідають або санітарно-гігієнічним, або технічним вимогам безпеки, що є причиною виробничого травматизму і професійних захворювань. Необхідно повністю відмовитися від випуску обладнання, яке створює несприятливі для людини умови праці.
Проблема узгодження матеріально-речового й особистого факторів у сучасних умовах набула гострого характеру. Нові машини і механізми часто висувають надмірні вимоги до людини, до її можливостей і здібностей. Разом з тим, зростають і вимоги людей до знарядь і умов праці.
Отже, необхідно узгоджувати вимоги людини до техніки та її функціонування і вимоги техніки до людини. Проте за будь-яких обставин техніка повинна слугувати людині, створювати всі умови для полегшення її праці і розвитку здібностей.
Виникнення нових науково-технічних систем створює проблему безпеки їх функціонування. Високу потенційну загрозу становлять такі сучасні промислові об'єкти, як великі гідротехнічні споруди, могутні енергокомплекси, насамперед атомні електростанції, хімічні комбінати, ракетно-космічна техніка. Підвищує небезпеку концентрація транспортних комунікацій на землі, воді та у повітрі тощо.
Ефективними при створенні систем безпеки є узагальнення та аналіз досвіду експлуатації різних технічних об'єктів не лише на галузевому, а й на міжгалузевому рівнях, а також математичне моделювання.
Велике значення має вивчення світового досвіду впровадження техніки безпеки. Не одне десятиріччя існує Міжнародна асоціація суспільної безпеки при Міжнародній організації праці. Вона регулярно проводить симпозіуми і конференції, активно вивчає та обговорює сучасні проблеми безпеки на виробництві, щоб запобігти нещасним випадкам та професійним захворюванням, поширює інформацію з техніки безпеки у різних галузях виробництва. Участь України в цій організації дає можливість використовувати набутий міжнародний досвід.
Здатність людини до праці становить частину її особистості. Поряд із економічною людині притаманна й духовна життєдіяльність. Тому на розвиток людини впливає не лише вдосконалення техніки і технології, хоча останнє є визначальним фактором, завдяки якому посилюється процес інтелектуалізації праці. Разом з тим, зростає освіченість населення, поліпшуються соціальні умови життя, розвивається сфера культури.
Розвинені країни досягли помітних успіхів у перетворенні найманого працівника на партнера-підприємця, підвищенні заінтересованості робітника у розвитку та вдосконаленні виробництва. Завдяки матеріальному стимулюванню робітники беруть участь у вдосконаленні техніки і технології, організації праці тощо.
Так, спочатку в Японії, а потім у США та інших розвинених країнах набули поширення гуртки поліпшення якості продукції, у яких люди реалізують свої творчі здібності, а власники фірм матеріально заохочують їх до цього, що приводить до зростання доходу як власників, так і працівників [5, с. 128].
З метою вдосконалення виробництва, досягнення найвищих його результатів на фірмах створюються групи ризику – тимчасові наукові колективи, які об'єднують талановитих, ініціативних інженерів і науковців, розробляють перспективні науково-технічні ідеї та матеріалізують їх у нових виробах. Такі колективи успішно розв'язують актуальні проблеми сучасного науково-технічного прогресу. Створюються і спеціальні фірми ризику – венчурні, які розробляють нові напрями розвитку виробництва.
Розвиток творчості мас, діяльність раціоналізаторів і винахідників відіграють дедалі зростаючу роль. Проте в Україні новаторський потенціал використовується недостатньо. Лише 1/3 винаходів застосовується у народному господарстві. Незначною є частка впровадження високоефективних винаходів [1, с. 189].
Наразі екологічний аспект проблеми гуманізації умов праці і життя людини має велике значення. Забруднення повітря, води та землі негативно позначається на здоров'ї людини, викликає хвороби, знижує працездатність, скорочує тривалість життя. Зміна екологічного становища людини – це глобальна, міжнародна проблема. В окремих місцях планети склалося кризове екологічне становище.
На території колишнього CРСР – це регіони Аральського, Чорного, Азовського, Каспійського морів, території, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, та ін.
Докорінна зміна екологічного становища вимагає розробки екологічного законодавства, широкого впровадження безвідходної та ресурсозберігаючої технології. У розвинених країнах застосування технологій, при яких відходи одного виду виробництва є сировиною для іншого, дає значну економію.
Поряд із передовою технологією важливу роль в оздоровленні навколишнього середовища відіграють економічні санкції проти тих, хто його забруднює, система оподаткування, яка гарантує відновлення природи. Підвищується статус державної екологічної експертизи, позитивний висновок якої щодо проекту будь-якого великого промислового об'єкта повинен передувати його зведенню.
Мотиваційний механізм праці включає, насамперед, такі загальнолюдські, загальноекономічні елементи, як потреби та інтереси людини, адже заради їх задоволення людина виробляє різні блага. Стимули до праці можуть бути матеріальними і моральними, духовними. Серед перших – заробітна плата, премії, різні винагороди; серед других – найрізноманітніші форми морального заохочення.
Поряд з цими двома групами стимулів існує ще одна, яка пов'язана із самою трудовою діяльністю. Це умови праці, її зміст, престижність, вільний час. Соціологічні дослідження показують, що при доволі високому рівні матеріального забезпечення фактори творчого характеру праці та вільного часу відіграють вирішальну роль у виборі професії.
Кожній економічній системі властивий свій мотиваційний механізм праці, який поряд із загальнолюдськими містить й специфічні елементи.
Гуманізація виробництва ускладнює мотивацію праці, а, отже, і методи її стимулювання. Для багатьох працівників визначальну роль відіграють матеріальні стимули. Проте останнім часом збільшується частка працівників, які віддають перевагу не високій заробітній платі, а творчому процесу.
Всезростаючу роль у мотивації праці відіграє скорочення робочого часу та збільшення вільного. Соціологічні дослідження, проведені у країнах ЄС, виявили, що 51 % самодіяльного населення віддали перевагу скороченню робочого часу, а 42 % – зростанню заробітної плати. У Німеччині від 1/3 до половини найманих робітників згодні на скорочення робочого часу, яке супроводжувалося б зменшенням заробітної плати [1, c. 190].
Отже, співвідношення мотивів праці та відповідних їм стимулів визначається рівнем розвитку продуктивних сил, доходів населення. Проте безперечним є те, що із забезпеченням високого рівня життя серед мотивів всезростаючу роль відіграє скорочення робочого і збільшення вільного часу.
Наразі важливе значення має ступінь задоволення людей працею. Досягнення науково-технічного прогресу зумовили чимало нового у мотивації праці людей. Наприклад, зростає роль факторів, які забезпечують дальше розгортання творчих здібностей людини, нове ставлення її до праці не лише як до необхідності, а й як до потреби, до форми самовиявлення. Природі сучасного виробництва внутрішньо властивий колективізм, який відкриває можливості для розвитку таких методів стимулювання праці, які б підносили людину і всебічно активізували її діяльність.
Великої шкоди механізму стимулювання праці завдав тотальний державний патерналізм, який, наприклад, мав місце в колишньому СРСР. За цих умов людина не могла проявляти ініціативу, підприємливість, оскільки такі питання, як, де працювати, скільки заробляти, які виконувати роботи та багато інших, за неї вирішувала держава.
Історичний досвід переконав, що обмеження можливостей людини у розвитку її активності, зниження її відповідальності за якість власного добробуту неминуче обертаються значними втратами для суспільства, зменшують національне багатство. Шлях до економічної свободи людини пролягає через подолання її відчуженості від засобів та результатів виробництва. Підприємництво і винахідливість – найбільш яскравий приклад творчої активності людини, мотивів її життєдіяльності. Табу на підприємницьку діяльність, накладене командно-адміністративною системою, було найбільшим гальмом економічного прогресу.
Світова практика виробила ефективну ринково-господарську систему, яка передбачає поєднання великих, середніх та дрібних підприємств, різноманітність та багаторівневість суб'єктів власності, які виступають у суспільстві у вигляді соціальних прошарків.
Функціонування державних, колективних, приватних та змішаних форм власності відкриває широкий вибір видів виробничої діяльності, що дає змогу стимулювати прагнення працівників до підвищення ефективності виробництва.
Підсумовуючи викладене у роботі, можна дійти таких висновків.
– воно є історично першим типом господарської діяльності людей;
– з'явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;
– на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці;
– людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва і домашньої промисловості;
– розширене застосування примітивних засобів праці і поступове їх удосконалення підносили продуктивність праці у системі натуральних господарств.
– суспільний поділ праці;
– приватна власність (базується на власній і чужій праці) на засоби виробництва, зосереджена в руках приватних товаровиробників;
– економічна відокремленість товаровиробників;
– економічні зв'язки між такими товаровиробниками через обмін;
– стихійний анархічний розвиток.
Ці ознаки наповнюються якісно новим змістом на вищій стадії розвитку капіталізму (наприклад, держава регулює товарне виробництво), водночас з'являються нові, а стихійність найповніше виявляється за економічних криз.
– мінімізація негативних наслідків процесу виробництва;
– розробка науково-технічних та соціально-економічних умов поширення принципу гуманізації в процесі виробництва;
– створення й підтримка умов професійної діяльності працівників, що забезпечують їх всебічний і гармонічний розвиток, максимальний розвиток творчого й виробничого потенціалу кожного індивіда;
– розвиток демократичних відносин, що дозволяють максимальну самореалізацію кожній особистості в умовах задоволеності роботою;
– гарантія зайнятості етнічних меншостей;
– створення умов для інвестування в людину як самим працівником, так і роботодавцем тощо.
– взаємозв'язку суспільства й природи;
– протиріччя між працею й капіталом;
– розвитку соціальної діяльності підприємств;
– посилення конкуренції підприємств у боротьбі за кваліфіковану робочу силу тощо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ