КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Економіка і організація інноваційної діяльності"
ЗМІСТ
Тести .................................................................................................... 18
Список використаної літератури ........................................................ 21
Наразі інноваційне підприємництво характеризується в індустріально розвинених країнах особливим різноманіттям організаційних зв'язків, гнучкістю своєї функціональної структури із широкими адаптаційними можливостями.
На основі функціонального своєрідного поділу праці між великими корпораціями і малими фірмами виник і активно розвинувся особливий вид підприємництва - фінансово-інноваційний. При цьому спеціалізованою діяльністю з виробництва і просування на ринок нових товарів займаються компанії ризикового капіталу і малі інноваційні фірми.
До найбільш ефективних методів прискорення інноваційних процесів в зарубіжних країнах відносяться "ризикові" форми їх організації на рівні корпорацій. Основними з них є внутрішні венчури і програми "свояків".
"Венчур" у перекладі з англійського означає ризиковане підприємство, починання.
Внутрішні венчури формуються як спеціальні підрозділи для пошуку і розробки новацій виробничого характеру, усередині корпорації і фінансуються ними.
Програми "свояків" виникли в США на початку 80-х років. У межах таких програм засновують спеціальні грошові фонди, засоби з яких виділяють "своякам" - представникам внутрішньокорпоративного ризикового капіталу.
Будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту чи зробив іншу серйозну пропозицію, може звернутися до "свояка" за фінансовою підтримкою. Якщо пропозиція зацікавить "свояка", то виділяються відповідні засоби (кілька сотень тисяч доларів) на розробку і реалізацію інноваційного проекту.
"Свояки" можуть одержувати грошові винагороди за результати нововведень і беруть участь у розподілі прибутків (доходу) своєї корпорації.
Власне венчурні фірми - це, як правило, малі підприємства в наукомістких галузях економіки, що спеціалізуються в галузі наукових досліджень, інженерних розробок, створення і впровадження нововведень.
Ці фірми найбільш просунуті до технічного прогресу і часто бувають не прибуткові, оскільки самі не займаються виробництвом продукції. а передають іншим, нижченазваним фірмам.
Малі інноваційні фірми засновують учені, інженери, винахідники, що прагнуть з розрахунком на матеріальну вигоду втілити в життя новітні досягнення науки і техніки. Первісним капіталом таких фірм можуть служити особисті заощадження засновника, але їх звичайно недостатньо для реалізації наявних ідей. У таких ситуаціях приходиться звертатися в одну чи кілька спеціалізованих фінансових компаній, готових надати ризиковий капітал. Подібних компаній у середині 80-х років, наприклад, у США існувало більше 500.
Венчурний капітал, як правило, у своїй структурі має дві складові: інноваційну науково-дослідну і впроваджену фірми й фонд венчурного фінансування.
Фонди венчурного фінансування створюються з наступних джерел:
- капіталу корпорацій;
- банківських кредитів;
- пенсійних фондів;
- особистих заощаджень громадян.
Венчурні фонди скуповують в інноваційної фірми контрольний пакет акцій чи частку в статутному капіталі, що забезпечує можливість дієво впливати на науково-дослідну, виробничу, збутову і фінансово-господарську діяльність фірми.
За умови високоефективної діяльності інноваційної фірми венчурний фонд дістає високий прибуток і гарантію повернення вкладеного капіталу. Нижчим рівнем рентабельності інноваційної фірми вважається десятикратне збільшення капіталу за п'ять років у порівнянні з первісною інвестицією.
Інноваційні фірми в новітніх, наукомістких галузях зіштовхуються з високим комерційним ризиком. Як показують дослідження іноземних вчених, тільки 10% інвестованих великих інноваційних проектів виявляються досить рентабельними. Венчурний фонд приймає на себе цей ризик, страхуючи свого інноваційного партнера в складі загального бізнесу. Інноваційний фонд поділяє комерційний ризик між численними партнерами пропорційно внеску кожного з них, звільняючи при цьому фірму-інноватора.
Венчурні інвестиційні фонди повинні мати повну інформацію про всі напрямки інноваційної діяльності і товарних ринків для достовірної оцінки комерційного ризику в кожнім з інвестованих проектів.
Інноваційні фонди перетворюються у своєрідні інтелектуальні диверсифікати, тісно пов'язані з численними впровадженими фірмами, особливо на стартових етапах їх життєвого циклу.
Інноваційні фонди разом із впровадженими фірмами розробляють план проектних робіт, вирішують питання збуту, здійснюють підбір менеджерів вищої кваліфікації, проводять патентний аналіз й ін. Фонди стали одною з ведучих структурних ланок так званих інкубаторів бізнесу.
В інкубаторах бізнесу діє пільгове оподатковування, поширене венчурне фінансування, виявляються посередницькі послуги: технічна експертиза, маркетинг, інформаційне забезпечення, управлінське консультування, ліцензування.
Інноваційні фонди тісно співробітничають з академічною наукою, насамперед з університетами. В університетах розробляються високорентабельні інноваційні проекти, що привабливі для венчурного фінансування.
Інноваційні фонди самі шукають перспективні ідеї, налагоджують господарські зв'язки з виконавцями найбільш прибуткових швидкоокупних технічних проектів. Підготовчий етап - проведення експертизи, патентний аналіз, комерційні розрахунки - здійснюється за 2-3 тижні, і фінансування проекту починається приблизно через два місяці після надходження заявки.
Венчурне підприємництво має численні організаційні форми:
- "незалежні", найчастіше дрібні, інноваційні фірми з використанням капіталу інвестиційних фондів;
- впроваджені фірми, організовані на пайових печатках промисловими корпораціями, так звані зовнішні венчурні фонди корпорацій;
- "внутрішні" венчурні відділи корпорацій, основою яких є виділення підприємницької групи в якості самостійного венчурного підрозділу.
Найбільший інтерес являють собою венчурні фонди, створювані промисловими корпораціями. Корпорації мають великі підрозділи, що проводять науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки. Постійно йде структурна реорганізація цих підрозділів, що обумовлено змінами в ринковій стратегії, диверсифікованістю виробництва, продуктовими, технологічними й управлінськими інноваціями.
Практика НДДКР корпорацій свідчить, що не всі дослідження і розробки прибуткові, багато які з них збиткові. За даними національного наукового фонду США, ефективність витрат на НДДКР у чотири рази нижча, ніж у дрібних фірм. Тому для підтримки конкурентоспроможності корпорації повинні мати доступ до створюваних дрібними фірмами продуктових і технологічних інновацій, новітньої науково-технічної інформації. Корпорації проводять стратегічну орієнтацію на формування і підтримку дрібного бізнесу на основі венчурного капіталу.
Необхідно зазначити, що інновації у великих корпораціях здійснюються в умовах централізованих та інерційних організаційних структур менеджменту. У цих корпораціях відбувається лише поступово досить повільне поліпшення якості продукції, тоді як радикальні інновації, як правило, створюються в дрібних фірмах. Ці явища відомі в західній літературі як "ефект Ерроу".
Корпорації прагнуть до того, щоб зробити відносно самостійними підрозділи НДДКР, діяльність яких пов'язана з найбільшим комерційним ризиком. Для цього створюються внутрішні венчурні відділи, що володіють достатньою самостійністю і всіма перевагами дрібних інноваційних фірм. Ці підрозділи чи мають матричну структуру менеджменту, чи діють як тимчасовий творчий колектив, що працює за визначеною цільовою програмою. У нього входять науковці, конструктори, технологи, маркетологи, менеджери.
Часто внутрішні венчурні відділи виникають і як результат розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм же співробітникам. Це досягається шляхом випуску фіктивних акцій ризикового капіталу, названих "фантомами"' і які можуть рухатися тільки в рамках корпорації. При успіху на ринку такі внутрішні акції обмінюються на дійсні. Поряд з фондами венчурного фінансування, ризиковий відділ використовує як капітал особисті заощадження самих дослідників.
За допомогою венчурного фінансування при активній організації внутрішніх ризикових відділів корпорації стають активними в завоюванні нових галузей на ринках НДДКР, продукції і технології.
Автономність венчурних відділів істотно знижує ризик, що виникає як результат диверсифікованості виробництва. В умовах конкурентної боротьби, що підсилюється, внутрішній "венчур" є найбільш зваженим і найменш капіталомістким способом проникнення в нові галузі виробництва.
Іншою організаційною формою венчурного капіталу є так званий зовнішній венчур, що являє собою закономірний крок у розвитку "внутрішнього" венчура.
Зі збільшенням фінансового потенціалу молода фірма вступає в контакт з іншими корпораціями і створює на акціонерних початках спільні фонди венчурного фінансування. Організаційні структури подібних утворень бувають складними, багатоступінчастими і різноманітними. Однією із самих великих венчурних структур вважається науково-дослідний консорціум (НДК). Найбільше поширення вони одержали в мікроелектроніці.
Типові три варіанти НДК. Перший з них орієнтований на проведення довгострокових, багаторічних досліджень. Він має свою науково-дослідну базу, лабораторію, досвідчені фірми, інформаційні центри.
Другий варіант має на меті активізувати, прискорити дослідження. уже початі університетами й іншими науковими установами. У цьому варіанті, як правило, відсутні власні лабораторії й устаткування: штат нечисленний.
Третій варіант НДК підлеглий меті здійснення контролю і вироблення єдиних галузевих стандартів. НДК подібного типу найменш стійкий і в результаті внутрішньогалузевої конкуренції вони часто розпадаються.
При всім різноманітті НДК їх поєднує венчурне фінансування. Спільні венчурні інвестиційні фонди тримають у стані стійкості рухливу організаційну конструкцію НДК. Їх поява, розвиток, ліквідація, тобто весь життєвий період, свідчать про те, що венчурний капітал, будучи новою функціональною формою фінансового капіталу, має свій цикл оборотів, найтіснішим чином пов’язаний з інноваційним циклом.
Внутрішній ризиковий проект повинен служити і вишукуванню нових ринків. Якщо проект виявиться успішним, підрозділ може бути реорганізований для масового випуску даного виробу в рамках тієї фірми, проданий чи переданий іншим підрозділам.
Своєрідною проміжною формою між чисто ризиковим бізнесом і внутрішніми ризиковими проектами є організація спільних підприємств нового типу, що являють собою об'єднання дрібної наукомісткої фірми і великої компанії. У рамках вузького об'єднання дрібна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає фінансову підтримку, дослідницьке устаткування, забезпечує канали збуту, організує сервіс і післяпродажне обслуговування клієнтів.
Головним стимулом для венчурних вкладень є їх висока прибутковість у випадку удачі. Середній рівень прибутковості американських венчурних фірм складає близько 20% у рік, що приблизно в 3 рази вище, ніж в цілому по економіці США.
Виникнення венчурного бізнесу стало можливим внаслідок перенагромадження капіталу найбільшими корпораціями. Найбільш перспективною формою венчурної взаємодії великого капіталу з дрібним бізнесом стали також сучасні інфраструктурні утворення, такі як "науково-технічні парки", "технополіси" і бізнес-інкубатори, суть і призначення яких буде розглянуто нижче.
Основним суб'єктом інноваційної діяльності є інноваційне підприємство - це підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70% обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція.
Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, технопарку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.
Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розробки й впровадження у виробництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.
З метою створення та широкого застосування конкурентоспроможних на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки прийнятий Закон України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 16.07.1999 р. № 991-XІV в ред. від 01.02.2006 р.
Цим документом визначено, що інноваційною структурою є юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність, із визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження та наукоємної конкурентоспроможної продукції.
Найдосконалішими формами інноваційних структур системи "наука - виробництво - соціальна сфера" є технополіси та технопарки, створенню яких у розвинених країнах в останні десятиліття надається виняткове значення.
Технополіс - це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоємних технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади.
Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.
Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.
Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників.
У склад технополісів можуть входити (рисунок 2.1).
Технополіс характеризує гнучкість для формування нових структур, перерозподілу ресурсів, утворення нових суб'єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності.
Науково-дослідні, промислові та інші організації у ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління обмежується" створенням базової інфраструктури, вирішенням різних організаційних питань, стимулювання науково-дослідної діяльності та сприятливого економічного клімату.
Рисунок 2.1 Склад технополісів
Зазвичай, технополіси створюються:
1) в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів;
2) поряд із найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців;
3) на перетині найбільших авто - і повітряних шляхів;
4) у місцях із сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем населення.
Створення технополісів охоплює тривалий інтервал часу і відбувається в 4 етапи:
- 1-й: підготовчий, він займає близько 5 років;
- 2-й: етап створення базової інфраструктури технополіса, що розтягується на 15-20 років;
- З-й: етап розвитку технополіса з тривалістю від 10 до 20 років;
- 4-й: комерційний етап, на якому напрямки наукомісткого технологічного процесу, що реалізуються технополісом, починають давати комерційну віддачу. Цей етап завершує створення й розвиток технополіса з визначеною для нього спеціалізацією.
Ключовими факторами успішного розвитку технополіса можна вважати:
- розроблення радикального плану його формування;
- створення критичної маси талановитих учених, інженерів і підприємців;
- наявність тісних зв'язків академічної науки, промисловості та органів влади;
- широке залучення ризикового капіталу та інших фінансових ресурсів.
За експертною оцінкою в Україні доцільним є створення технополісу у Києві, який буде орієнтуватиметься на базові галузі мікроелектроніки, зокрема виробництво найновіших засобів цифрового зв'язку; в Дніпропетровську - виробництво сучасних інформаційних систем на основі супутникового зв'язку; у Львові - виробництво робототехніки; у Харкові - двигунів тощо.
Світовий досвід свідчить, що одним із найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків.
Науково-технологічні парки, або технопарки, складають організаційну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій з області фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, росту конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.
Технопаркові структури - найдоступніша форма комерційної реалізації науково-технічної розробки в країнах розвиненої ринкової економіки. Автор нової ідеї входить до складу технопарку з метою розвитку власного венчурного бізнесу.
Перший технопарк з'явився в США в 1949 р. на базі Стенфордського університету (штат Каліфорнія). Ідея була проста: здати ділянку університетської землі в оренду компаніям для розміщення там їх науково-дослідних підрозділів, що об'єднувалися в комплекс для розробок у сферах передових технологій з університетськими лабораторіями і дослідними групами.
Технопарк створюється для розвитку наукомістких технологій, наукомістких фірм. Це своєрідна фабрика з виробництва середніх і малих ризикових інноваційних підприємств. Одна з найважливіших функцій технопарку - постійне формування нового бізнесу і його підтримка. Проте технопарк має власну, підмінну від інших парків організаційно-функціональну структуру.
Науково-технологічний парк - це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів із розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).
В основу створення технопарків покладено такі принципи:
1) координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління;
2) підтримка малого наукомісткого бізнесу;
3) концентрація та використання ризикового капіталу.
Діяльність технопарку базується на повному використанні існуючих ресурсів для найкращого забезпечення діяльності дрібних венчурних (ризикованих) фірм, які входять до його складу.
Основою ієрархічної будови технопаркових структур є модульний принцип.
Головним елементом, який використовується при їх будівництві, є інкубатор. Технопарк являє собою сукупність таких центрів, кожен із яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, які забезпечують життя міста, утворюють технополіс. Регіони науки та технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубаторії, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.
Ефективність технопарків у значному ступені зумовлена тісними зв'язками з дослідницькими закладами.
Створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності у сфері наукомістких технологій і високотехнологічної продукції, технопарки стають необхідною ланкою між наукою та виробництвом, забезпечують безперервність процесу відтворення нововведень: їх генерування, доведення до "товарного" вигляду, впровадження у виробництво.
Технопарки - інструмент активної селективної регіональної політики, що використовується для прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, технологічного оновлення виробництва, відродження і стимулювання підприємницької діяльності.
Одним із найважливіших елементів функціонування технополісів і технопарків є трансфертна технологія (від "трансферт" - переносити, передавати). Мета її полягає в максимальному наближенні науки й виробництва, освоєнні ринку наукомісткої продукції. Вона пов'язана з "комерціалізацією" наукових досліджень, забезпеченням швидкого і ефективного впровадження їх, результатів у практику, реальним впливом їх на підвищення попиту на продукцію, яка виробляється тут же, в технополісах і технопарках, промисловими фірмами.
Крім того, розвиток трансфертної технології дає можливість університетам, академічним та іншим дослідним інститутам продавати результати своєї діяльності і, у такий спосіб, отримувати засоби для заохочення наукових працівників і свого подальшого розвитку, сприяє модернізації їх матеріально-технічної бази і підвищенню рівня наукових досліджені), дозволяє апробувати результати наукової діяльності, оперативно усувати недоліки, працювати у тісному контакті з практиками і тому точніше враховувати їх вимоги, а також краще орієнтуватися в кон'юнктурі ринку.
Промисловим підприємствам і фірмам використання трансфертної технології допомагає:
1) створювати конкурентоспроможну продукцію на основі новітніх технологій;
2) включатися в наукові дослідження, що проводяться університетами і науково-дослідними інститутами;
3) співпрацювати з ученими, користуватися їх консультаціями, а також дослідною базою наукових організацій.
Основними напрямами розвитку трансфертної технології є:
- проведення університетами і науково-дослідними інститутами на замовлення компаній досліджень, орієнтованих на створення нових зразків техніки і технологій;
- співробітництво університетів і науково-дослідних інститутів з інноваційними фірмами, що виявляється у спільній науковій діяльності та передачі компаніям перспективних ідей і розробок для реалізації;
- маркетингові консультації з нової продукції, нових технологій і виробничих процесів:
- підготовка за допомогою університетів та інших вищих технічних закладів висококваліфікованих працівників для конкретних наукомістких виробництв, організація курсів підвищення кваліфікації й семінарів для співробітників високотехнологічних фірм, менеджерів, спеціалістів із маркетингу у сфері наукомісткої продукції і високих технологій.
Трансфертна діяльність безпосередньо пов'язана з розвитком наукомістких виробництв, впровадженням новітніх наукових досягнень, створенням нових зразків продукції і підвищенням техніко-технологічного рівня підприємств. Отже, вона сприяє становленню якісно нової економіки, що функціонує на базі високих технологій - економіки XXІ ст.
Трансфертна діяльність також стимулює маркетингову і управлінську, адже орієнтується на постійне вивчення змін ринкової кон'юнктури, прогнозування пріоритетних тенденцій соціально-економічного розвитку й пошуку організаційних, фінансових, техніко-технологічних та інших механізмів освоєння ринку наукомісткої продукції. Таким чином, саме у трансфертній технології найповніше визначається сутність діяльності як технополісів, так і технопарків.
а) коефіцієнт оновлення обладнання;
б) коефіцієнт ефективності витрат на проведення капітального ремонту обладнання;
в) коефіцієнт ефективності використання робочого часу обладнання;
г) термін експлуатації обладнання.
Правильна відповідь: "б". Для економічного обгрунтування черговості заміни обладнання використовують коефіцієнт оновлення обладнання.
а) зменшення обсягу продажу продукції підприємства;
б) погіршення фінансових показників підприємства;
в) погіршення показників ефективності виробництва;
г) усі відповіді правильні.
г) правильні відповіді б) і в).
Правильна відповідь: "г". На мій погляд, всі перераховані явища - зменшення обсягу продажу продукції підприємства, погіршення фінансових показників підприємства, погіршення показників ефективності виробництва - є сигналом до здійснення технологічних змін (наприклад, зменшення обсягу продажу продукції підприємства - до проведення модернізації обладнання).
а) розроблення планів і програм інноваційної діяльності;
б) обгрунтування проектів створення нових продуктів;
в) розроблення ефективних організаційних форм управління реалізацією інноваційних проектів;
г) управління ресурсним забезпеченням інноваційних програм та проектів;
д) усі відповіді правильні;
е) правильні відповіді а), б) і г).
Правильна відповідь: "д"
а) складання календарних планів-графіків виконання робіт;
б) контролювання реалізації завдань інноваційної діяльності;
в) розроблення коригуючих заходів у процесі реалізації інноваційних завдань;
г) стимулювання інноваційної діяльності;
д) забезпечення виконання інноваційних завдань необхідними матеріальними та інформаційними ресурсами;
е) оцінювання альтернативних інноваційних проектів та прийняття рішення щодо вибору кращого із них для реалізації цілей та завдань фірми.
Вважаю, що оперативне управління обов'язково повинно включати складання планів-графіків виконання робіт, контроль за реалізацією завдань інноваційної діяльності, розробку коригуючих заходів у процесі реалізації інноваційних завдань, стимулювання інноваційної діяльності, забезпечення виконання інноваційних завдань необхідними матеріальними та інформаційними ресурсами.
Оцінювання альтернативних інноваційних проектів та прийняття рішення щодо вибору кращого із них для реалізації цілей та завдань фірми, на мій погляд, належить до функцій стратегічного управління.
Отже, правильною є відповідь "е".
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ