КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія економіки та економічної думки"
ПЛАН
Список використаної літератури ........................................................ 25
а) моїзм;
б) легізм;
в) даосизм;
г) конфуціанство;
д) всі відповіді правильні.
Правильна відповідь "д": основними течіями суспільної і релігійної думки Стародавнього Китаю виступають моїзм, легізм; даосизм; конфуціанство.
а) задоволення різноманітних потреб людини:
б) поділ праці;
в) розвиток ринкових відносин;
г) управління господарством.
Правильна відповідь "а": основним принципом побудови держави Платон вважав справедливість, тобто задоволення різноманітних потреб людини.
а) повстання рабів;
б) загострення внутрішніх суперечностей;
в) зниження продуктивності праці;
г) витіснення з землі дрібних власників;
д) всі відповіді правильні.
Правильна відповідь "д": все перелічені причини сприяли кризі рабовласницької системи в Стародавньому Римі.
а) Іспанії;
б) Німеччині;
в) Англії;
г) Італії.
Правильна відповідь "г": перші мануфактури виникли у XІV ст. у містах Італії.
а) подорожчання цін на предмети розкоші;
б) пониження цін на предмети ужитку;
в) подорожчання цін на сільськогосподарські товари.
Немає правильної відповіді. "Революція цін" – це процес значного підвищення товарних цін внаслідок падіння вартості благородных металів, які виконують функцію загального еквівалента – грошей.
а) натуральний продукт;
б) капітал;
в) рента
г) гроші.
Правильна відповідь "г": за меркантелістами, абсолютне багатство – це гроші.
а) Д. Рікардо;
б) В Петті;
в) А. Сміт;
г). Ф. Кене.
Правильна відповідь "б": це твердження англійського економіста Вільяма Петті, автора "Політичної арифметики".
а) внутрішню торгівлю;
Б) зовнішню торгівлю;
в) транзитну торгівлю;
г) оптову торгівлю:
д) роздрібну торгівлю.
Правильна відповідь "а": А. Сміт на перше місце ставив внутрішню, на друге – зовнішню, а на третє – транзитну торгівлю.
а) машинобудування;
б) легка промисловість;
в) хімічна промисловість;
г) металургія;
д) цукрова промисловість;
е) все сказане вірно.
Правильна відповідь "е": після промислового перевороту в Німеччині почали розвиватися всі перелічені галузі: машинобудування;, легка промисловість, хімічна промисловість, металургія та цукрова промисловість.
а) середина XVІІІ ст.;
б) кінець XVІІІ ст.;
в) середина XІX ст.;
г) кінець XІX ст.
Правильна відповідь "б": промисловий переворот в США почався наприкінці XVІІІ ст. із бавовняного виробництва (як і в більшості країн Європи).
П.-Е. Самуельсон вважає днем народження політичної економії вихід у світ праці А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів".
Втім, зародження і формування цієї науки почалося з першої школи політичної економії – меркантилізму (англ. merkantіlіsm – торговець, купець) – економічного вчення в політичній економії, яке виникло в останній третині XV ст. і відображало, насамперед, інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу.
Передумовою його появи був розпад феодального способу виробництва і зародження капіталізму, тому представники меркантилізму узагальнювали досвід первісного нагромадження капіталу (який передував появі капіталістичного способу виробництва) і здійснюваної державою економічної політики, спрямованої на збагачення держави шляхом зовнішньої торгівлі (зокрема, торговельного пограбування) та колоніальної експансії.
Абсолютною формою багатства меркантилісти вважали гроші (у той час – срібло і золото).
Оскільки, на їх думку, нагромадження багатства здійснюється у сфері зовнішньої торгівлі, то об'єктом їх дослідження була лише сфера обміну (грошовий обіг), яка є джерелом і сферою багатства.
У своєму розвитку меркантилізм подолав два етапи: ранній і пізній.
На першому етапі (остання третина XV ст. – початок XVІ ст.) меркантилізм виявився у формі монетаризму, якому тоді була властива фетишизація благородних металів (як єдиної форми багатства) і уявлення про виникнення і примноження багатства в процесі обміну.
Представниками раннього меркантилізму були купці та банкіри італієць Г. Скаруффі (1519-1612), в Англії – Вільям Стаффорд (1554-1612) та ін.
Монетаристи намагались обгрунтувати теорію грошового балансу, в якій з метою збільшення багатства пропонували заборонити вивезення грошей за кордон, обмежувати імпорт, встановлювати високі мита на товари, що вивозилися, утвердити державну монополію на торгівлю валютою. За їх рекомендаціями держава визначала спеціальні місця для торгівлі іноземними товарами, а виручені від реалізації гроші іноземці повинні були витратити на придбання місцевих товарів.
Об'єктивною причиною виникнення раннього меркантилізму була нестача золотих і срібних монет в окремих країнах, що перешкоджало зростанню товарообігу.
Проте рекомендації монетаристів не тільки не давали очікуваних результатів, а й обмежували торгівлю. Крім того, держава була неспроможна належно контролювати торгівлю, масштаби якої після відкриття золотих і срібних рудників у США значно зросли. Почалось також псування монет (меркантилісти рекомендували уряду робити це, стверджуючи, що знецінення грошей приведе до зростання обсягів купівлі товарів іноземцями, посилить їх заінтересованість у перечеканюванні своїх грошей на місцеві), зростання цін на товари.
Це призвело до "банкрутства" раннього меркантилізму і появи пізнього, який почав розвиватись у середині XVІ ст.
Найвідомішими представниками його були Томас Мен (1571-1641) в Англії, А. Монкретьен у Франції та ін.
Основою поглядів меркантилістів була теорія торговельного балансу, яка пропонувала створити сприятливі умови для розвитку зовнішньої торгівлі. Оскільки багатство країни вимірювалось різницею між ввезеними і вивезеними товарами, то меркантилісти рекомендували продавати іноземцям більше товарів, ніж купувати, скорочувати споживання іноземних товарів, вивозити готові вироби (оскільки за них можна отримати більше грошей) і забороняти ввезення предметів розкоші, пропонували обкладати митом іноземні товари і стимулювати вивезення своїх шляхом надання премій тим виробникам, продукція яких користується попитом в інших країнах, знижувати витрати і підвищувати якість продукції та ін.
Вони не забороняли вивезення грошей із країни, але пропонували за допомогою посередницької торгівлі купувати товари в одній країні і продавати їх дорожче в іншій.
З метою створення сприятливих умов для зовнішньої торгівлі меркантилісти обстоювали необхідність розвитку мореплавства, створення великих торгових компаній (так, Т. Мен називав операції Ост-Індської компанії великою справою), захоплення колоній, стимулювання розвитку експортних галузей промисловості тощо.
Отже, центр досліджень пізніх меркантилістів перемістився із сфери грошового обігу у сферу торговельного обміну, що значно більше відповідало вимогам практики.
Втім, вони не вивчали безпосереднє виробництво, притаманні йому економічні закони, тому поза їх увагою залишився справжній предмет політекономічного дослідження. Це призвело до того, що джерелом прибутку вважався нееквівалентний обмін, а продуктивною працею – праця у тих галузях, продукти яких вивозили за кордон.
Гроші меркантилісти розглядали не лише як засіб нагромадження, а й як засіб обігу, називали їх товаром, частково ототожнювали з капіталом. Проте з'ясувати вартість товару вони не змогли, оскільки вважали, що товар має вартість внаслідок його купівлі за гроші, а її величина визначається кількістю отриманих за нього грошей. Тому вартість грошей меркантилісти не змогли розкрити, а зосереджували свою увагу здебільшого на міновій вартості.
Меркантилізм обстоював втручання держави в економіку, зокрема з метою укладення договорів про торгівлю, завоювання колоній, сприяння розвитку мореплавства, введення високих ставок оподаткування, мануфактурного виробництва за допомогою субсидій, роздавання земель, рудників та ін.
А. Монкретьєн увійшов в історію світової економічної думки завдяки запровадженню в науковий обіг терміна "політична економія" (хоча предметом науки вважав сукупність правил господарської діяльності). Він стверджував, що багатство створюється працею, надавав найважливішого значення природному багатству (наявності в країні хліба, солі тощо), виступав за втручання держави в економічне життя, захищав інтереси селян. Політичну економію Монкретьєн характеризував як науку про багатство та сукупність правил господарської діяльності.
Т. Мен обгрунтував теорію торгового балансу, виступав за розширення сировинної бази промисловості в сільському господарстві, поліпшення якості англійської продукції, введення митних тарифів державою, висловлювався проти зберігання грошей як скарбу (тому що це не розширює експорт), надмірної кількості грошей в країні (оскільки це породжує подорожчання товарів), проти втручання держави у сферу торгівлі.
Г. Скаруффі пропонував запровадити єдину монету для всіх країн, встановити співвідношення між золотом і сріблом у пропорції 1:12, скликати міжнародний з'їзд з питань грошового обігу.
Заслугою меркантилізму є введення в науковий обіг поняття "національне багатство", акцентування уваги на дослідженні якісного аспекту вираження вартості, на еквівалентній формі товару, постановка проблеми про першоджерело доходів, еквівалентність обміну та ін.
Заслуговує на увагу з погляду сучасності їх ідея про пріоритет суспільних інтересів (якщо йдеться про демократичну державу) над особистими.
Водночас методологічною основою меркантилізму була мінова концепція – проголошення сфери обміну вирішальною сферою економічного життя суспільства. Поряд з ідеєю про визначальну роль грошей в господарюванні принцип мінової концепції послужив однією з важливих теоретико-методологічних передумов монетаристської теорії (активізувалася на початку і в 70-80-ті роки XX ст.).
Рекомендації меркантилістів про необхідність застосування протекціоністських заходів, підтримку державою експорту вітчизняних товаровиробників, упровадження єдиної валюти та інші активно використовують багато країн. Оскільки ця школа відображала здебільшого інтереси торговельної буржуазії, вже наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії.
У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом, меркантилізм у другій половині XVІІ ст. змінює класична політична економія.
Класична політична економія сформувалася у другій половині XVІІ ст. (мануфактурна стадія розвитку капіталізму) і завершила розвиток у першій половині XІX ст. (стадія машинного виробництва).
Її основоположниками були В. Петті і французький економіст П'єр Буагільбер (1646-1714). Розвивали класичну політичну економію В. Франклін, Ф. Кене, Р. Кантільйон, А.-Р. Тюрго, С. Сісмонді, А. Сміт, Д. Рікардо та ін.
Як виразники інтересів класу капіталістів, що саме формувався, представники класичної політичної економії гостро критикували паразитичний спосіб життя феодалів, піддали ревізії хибні погляди меркантилістів, які відображали інтереси торговельного капіталу, гальмували розвиток виробництва.
Класики політичної економії предметом дослідження вважали не сферу обігу, а виробництво, тому першими підійшли до визначення предмета цієї науки.
Фізіократи (Ф. Кене, Ж. Тюрго) спочатку вважали лише сільське господарство сферою виробництва, а промисловість, транспорт і торгівлю називали безплідними. Вже В. Петті як сферу виробництва виокремлював промислове виробництво, добувну промисловість. Багатство, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва, а розподіляється у сфері обігу, тому дослідження потребує не тільки торговельний, а й промисловий капітал.
Проте Петті помилково стверджував, що вартість створює не всяка праця, а лише спрямована на виробництво золота і срібла.
Фізіократи одними з перших проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал, ввели в науковий обіг категорію "чистий продукт", який вони розглядали як результат поєднання праці з землею. Гроші фізіократи розглядали як засіб обігу.
Оскільки класики політичної економії вважали предметом свого дослідження виробництво, вони змогли наблизитись до наукового визначення предмета політичної економії.
В. Петті називав політичну економію "політичною анатомією" або "політичною арифметикою", а її завданням вважав дослідження сутності капіталу, торгівлі, ренти, відсотка, вартості товару та їх ціни тощо. Він дійшов висновку про наявність законів, яким підпорядковуються ці економічні явища, і називав їх "законами природи".
У науковий обіг Петті запровадив категорії "природної" (витрати на виробництво товарів) і "політичної" ціни, яка від природної відрізняється тим, що в ній виражається вплив на виробництво товарів несприятливих політичних умов, а також тим, що вона є різновидом природної. Втім, він помилково називав джерелом вартості природу і землю, неправильно визначав вартість заробітною платою.
Суперечливі позиції класична політична економія займає і щодо питань продуктивності праці, додаткової вартості і заробітної плати. В. Петті вважав продуктивною ту працю, яка створює речове багатство країни. Тому до продуктивного населення він відносив осіб, які створювали матеріальні або цінні для суспільства предмети, до непродуктивного – частину суспільства, яка нічого не виробляє, зокрема торговців.
Критерієм продуктивності праці при цьому слугує речовий характер споживчої вартості, споживча вартість загалом, а не окремі її властивості. Водночас, В. Петті називав продуктивною ту працю, яка збільшує кількість золота і срібла в країні, тому до осіб продуктивної праці відносив купців, моряків, солдатів, що зближувало його позицію з поглядами меркантилістів.
Ф. Кене продуктивним класом вважав фермерів, непродуктивним – зайнятих промисловим виробництвом осіб, які не виробляють і не привласнюють чистий продукт. Крім цих класів, він виокремлював клас власників. Хоч клас фермерів і створює все багатство суспільства, але не отримує ніяких доходів, а власники землі, не створюючи нічого, привласнюють весь дохід суспільства. Він помилково вважав, що приріст речовини природи (споживчих вартостей) відбувається лише в сільському господарстві, а не в промисловості. У методологічному аспекті цю помилку спричиняє ототожнення вартості товарів з однією з властивостей споживчої вартості.
Досліджуючи заробітну плату, В. Петті зрозумів, що робітник не отримує всієї величини створеної ним вартості. Різницю між створеною вартістю і заробітною платою вчений називав рентою (а не додатковою вартістю) і вказував на обернено пропорційну залежність між цими величинами.
Отже, рента охоплює весь прибуток, весь надлишок над витратами виробництва, хоча насправді рента є лише однією з конкретних форм додаткової вартості. Величину заробітної плати В. Петті визначав як "природну ціну праці", а її рівень – як мінімум, що забезпечує існування найманого працівника і членів його сім'ї.
А. Тюрго зазначав, що робітники живуть за рахунок продажу своєї праці, а внаслідок конкуренції між ними їх заробітна плата встановлюється на мінімальному рівні. Капіталісти, не працюючи, отримують прибуток, величина якого дорівнює ренті з тієї кількості землі, яку можна купити на цей товар.
Першим використав поняття "національний доход" П. Буагільбер, але лише щодо сільського господарства, Р. Кантільйон охарактеризував сутність підприємництва, А. Тюрго започаткував основи концепції корисності (виділяючи суб'єктивну цінність товару як оцінку його власником і об'єктивну цінність, залежно від коливання попиту і пропозиції).
Класики політичної економії, зокрема В. Петті, здебільшого правильно визначили ціну землі (звівши її до кількості земельних рент за 21 рік, тобто до капіталізованої земельної ренти). Петті вирізняв диференціальну земельну ренту.
У працях представників цієї школи (Ф. Кене, А. Сміта і Д. Рікардо) з'ясовані важливі аспекти теорії капіталістичного відтворення. В "Економічній таблиці" Ф. Кене методологічно правильно застосував наукові абстракції (стосовно сільського господарства), показав співвідношення виробництва і обігу, зробив спробу поділити суспільний продукт за натурально-речовою формою і вартістю, правильно розмежував основний і оборотний поділ.
Отже, він намагався розмежувати основні класи на економічній основі, провести кількісний макроекономічний аналіз натуральних і грошових потоків, матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала першоосновою теорії розширеного відтворення К. Маркса, методів аналізу витрати випуск В. Леонтьева.
Найбільший внесок у розвиток класичної політекономії зробили А. Сміт і Д. Рікардо.
Видатна праця А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) складається з п'яти частин. В першій досліджено проблеми вартості і розподілу доходів; у другій – сутність капіталу та його нагромадження; у третій – розглянуто економічну історію Західної Європи в епоху феодалізму і становлення капіталізму; у четвертій – критично проаналізовано погляди меркантилістів і з’ясовано суть економічної політики; у п’ятій – висвітлено проблеми державних фінансів.
Усі основні проблеми політичної економії Сміт аналізує через призму поділу праці на мануфактурній стадії розвитку капіталізму в промисловості. Такий поділ зумовлює підвищення продуктивності праці шляхом:
а) збільшення спритності й творчості окремого робітника;
б) економії часу, необхідного для переходу від одного виду роботи до іншого;
в) винайдення машин (цей процес ініціювала спеціалізація знарядь праці).
Тому недостатній розвиток сільського господарства пояснюється, на його думку, нерозвинутістю поділу праці у цій сфері. З аналогічних позицій він пояснює нерівномірний розвиток окремих районів і країн.
Економічну систему капіталізму вчений розглядав як єдину гігантську мануфактуру, де поділ праці був загальною формою співробітництва людей. Проте Сміт не бачив істотної відмінності між поділом праці всередині мануфактури і між підприємствами та галузями в суспільстві.
Водночас Сміт розумів негативні сторони наявного тоді поділу праці: перетворення робітника в часткового (виконання ним деяких операцій, що не вимагають освіти), погіршення умов праці, монотонність праці та ін. Причину поділу праці він вбачав у такій характерній рисі людської психології і поведінки, як схильність до обміну. Поділ праці, своєю чергою, стимулює розвиток цієї схильності, тому вони розвиваються паралельно. Глибина поділу праці залежить від обсягів ринку і нагромадження капіталу.
Водночас причиною поділу праці А. Сміт вважав зумовлений таким поділом ріст продуктивності праці. Значну роль у їх розвитку відіграють гроші, які стихійно виникають із товарного світу в процесі тривалого історичного розвитку, що означає товарну природу грошей. Найважливішою функцією грошей він називав засіб обігу, вважав доцільною заміну грошей в монетарній формі (золота і срібла) на паперові. Правильною була його думка про необхідність випуску обмеженої кількості грошей.
Прогресивнішими (порівняно з фізіократами) були погляди Сміта на продуктивну працю. Вартість, на його думку, створюється не лише в сільському господарстві, а й у всіх галузях матеріального виробництва. Тому він визнав рівнозначність видів праці щодо створення вартості, отже, праця загалом, загальна суспільна праця створює вартість незалежно від маси конкретних споживчих вартостей, у яких вона втілена.
А. Сміт упритул підійшов до проблеми двоїстого характеру праці, проте він так і не дослідив працю як субстанцію вартості.
Поняття "вартість", за його твердженням, має два різних значення. У першому – воно означає корисність будь-якого предмета і називається споживчою вартістю; у другому значенні воно дає володіння товаром і називається міновою вартістю.
Втім, вчений не розкрив сутність товару як діалектичну єдність (що передбачає взаємообумовленість, взаємоперехід, суперечливість та ін.) споживчої вартості і вартості, відповідних видів праці, що лежать в основі кожного із цих аспектів (як глибшу сутність, сутність другого порядку). Внаслідок цього він не розрізняв процес праці як фактор створення вартості і процес праці як фактор перенесення вартості засобів виробництва на створений продукт.
Регулятором обміну продуктами праці слугує праця товаровиробників як єдине точне мірило вартості. Він розумів також, що величину вартості продукту визначають не фактичні витрати праці окремого товаровиробника, а кількість праці, необхідна для його виробництва. Це означає, що він наблизився до розуміння індивідуальної і суспільно необхідної праці, але не зміг чітко розрізнити їх.
Економіст розмежовував вартість товару та його ціну, із цією метою виокремлював "дійсну" і "номінальну" (або грошову) ціну товару. Дійсна ціна – це вартість товару, а номінальна – її грошовий вираз, кількість золота або срібла, за які вони продаються. Дійсна ціна є своєрідною центральною ціною, стійким центром, до якого тяжіють ціни всіх товарів. Він заклав основу розуміння механізму відхилення цін від вартості товарів.
Заслугою А. Сміта є розмежування простої і складної праці та їх різного впливу на величину вартості. Звернув увагу він і на вплив інтенсивності праці на утворення вартості. Проте ці наукові елементи розуміння вартості поєднувалися в його теорії з поверховими (на рівні явища), зокрема, визначення вартості товару кількістю праці, яку треба затратити для того, щоб його купити, достовірне лише за умов простого товарного виробництва. За капіталістичного товарного виробництва шматок тканини, наприклад, коштує більше (за умови праці ткача на капіталістичному підприємстві), ніж праця шевця, оскільки, крім заробітної плати, тобто доходу виробника, у вартість входить додаткова вартість, привласнена капіталістом.
Сміт зіткнувся з суперечністю між законом вартості (коли вартість товару визначається лише працею, затраченою на його виробництво і відбувається обмін еквівалентів) і законом додаткової вартості. Адже цей закон нібито діє при капіталізмі, оскільки капіталіст виплачує робітникові у формі заробітної плати лише частину вартості, а другу привласнює сам. Тому А. Сміт не зміг пояснити таку суперечність на основі трудової теорії вартості і дійшов висновку, що вартість товару визначає сума трьох доходів (заробітної плати, прибутку і ренти).
Закон вартості, на його думку, діяв лише за умов простого товарного виробництва. Крім того, А. Сміт не розкрив якісний аспект вартості, тобто те, що вона є суспільним відношенням між товаровиробниками, яке має історичний характер, постійно поповнюється в процесі еволюції товарного виробництва елементами якісно нового змісту.
Водночас він, за словами К. Маркса, відчув перетворення закону у свою протилежність (закон ціни виробництва), але не зміг розкрити цей процес.
А. Сміт правильно з'ясував співвідношення промислового і торговельного прибутків, земельної ренти, позичкового відсотка, розглянув промисловий прибуток як основну форму додаткової вартості. Науково обгрунтованим є його положення, що вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, поділяється на заробітну плату і прибуток підприємця на авансований у вигляді заробітної плати і матеріалів капітал. У положенні закладено правильне розуміння структури вартості і сукупного суспільного продукту.
Вчений заперечував думку, що прибуток є видом заробітної плати за нагляд і управління підприємством (це засвідчує залежність прибутку від розмірів використовуваного капіталу, а не від складності і кількості управлінської праці; залучення до процесу управління найманих управляючих). Така позиція автора дещо однобічна, оскільки він ігнорував працю підприємця як одне із джерел прибутку.
Водночас наведені ним докази свідчать, що функціонуючий капіталіст має право претендувати лише на незначну частину прибутку, а іншу повинні привласнювати наймані працівники. Одночасно він наголошував на продажі робітником праці капіталістові. Але насправді капіталіст купує лише робочу силу, право на її використання в процесі праці.
Основою заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів його сім'ї, а нижчою межею заробітної плати А. Сміт (як і В. Петті) називав фізичний мінімум. Якщо зарплата нижча цього мінімуму, виникає загроза вимирання робітників (це можливо в країнах, що економічно регресують). У країнах, що швидко розвиваються, до заробітної плати, крім фізичного мінімуму, належить певний надлишок, розмір якого визначають усталені норми споживання, традиції, культурний рівень.
При встановленні рівня заробітної плати важливе значення відіграють захист працівниками власних інтересів, співвідношення сил між класами, між попитом і пропозицією, позиція держави (яка, як правило, підтримує капіталістів). А. Сміт виступав за встановлення високої заробітної плати (оскільки вона стимулює зростання продуктивності праці, сприяє нагромадженню капіталу і підвищує попит на працю), критикував думку про те, що висока заробітна плата робить робітників лінивими.
Водночас Сміт помилково стверджував, що дохід капіталіста як винагорода за його діяльність, працю і ризик створює весь авансований капітал, зокрема витрати на заробітну плату і засоби виробництва. Тобто він не зміг розкрити сутність середнього прибутку, не зміг вирішити суперечність між законом вартості і законом середньої норми прибутку (якщо прибуток створює наймана праця, то норма прибутку повинна бути пропорційною кількості застосовуваної праці; насправді вона пропорційна капіталу, але при цьому не діє закон вартості).
Крім того, не була вирішена суперечність між законом середньої норми прибутку і законом додаткової вартості (відповідно до вимог останнього додаткова вартість пропорційна величині змінного капіталу за умови незмінної норми експлуатації).
Предметом політичної економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. Якщо взяти до уваги, що як "багатство народів" він розумів капітал, то предметом його дослідження (за правильного розуміння цієї категорії) стають капіталістичні виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і земельними власниками). При дослідженні причин та джерел зростання цього багатства дослідник з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами і процесами, а отже, економічні закони існуючого суспільства. Проте таке трактування предмета політекономії у Сміта відсутнє. У п'ятій частині своєї праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" він як предмет політичної економії розглядає державні фінанси – формування бюджету держави, його розподіл, державний борг.
Загалом А. Сміт розкрив економічну систему капіталізму мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль верховного арбітра при дотриманні правил вільної конкуренції, захисту приватної власності, як вважав він.
Системі економічних поглядів Сміта властива внутрішня суперечність, зумовлена використанням еклектичного методу дослідження. З одного боку, він досліджує внутрішню структуру економічної системи капіталізму і властиві їй закони (що діють подібно до законів природи), проникаючи в сутність економічних явищ і процесів, з іншого – з'ясовує зв'язки між різними категоріями на рівні явища, форм вияву внутрішньої суті, поверхові взаємозв'язки між різними економічними процесами, які відбуваються в конкуренції і дають уявлення про їх сутність на рівні здорового глузду.
Д. Рікардо першим з економістів-теоретиків послідовно доводив, що єдиним джерелом вартості є праця. Він критикував точку зору А. Сміта про те, що вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці товари (що було справедливо для простого товарного виробництва), а також доходам різних класів суспільства, але не аналізував тезу Сміта про те, що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (товарів, що постійно виготовляються, кількість яких може бути збільшена працею людини).
Предметом політичної економії Д. Рікардо називав насамперед сферу розподілу, тому головною метою своєї праці він вважав з'ясування законів, які управляють цим розподілом.
Втім, вчений досліджував проблеми безпосереднього виробництва (оскільки джерелом вартості вважав працю). Акцент на відносинах розподілу зумовлений тим, що у його формах найповніше виявлялися особистісні та речові фактори виробництва. Проте він не зміг обгрунтувати категорії "продуктивні сили", "виробничі відносини", "відносини власності", "закони, що регулюють розвиток усієї економічної системи", зокрема закони, що управляють виробництвом матеріальних благ, і відносини власності, які при цьому виникають, закони обміну матеріальних благ та відповідні відносини між людьми.
Д. Рікардо вивчав і розвивав трудову теорію вартості, частково використовуючи метод сходження від абстрактного до конкретного, що було його заслугою. Проте він не застосував історичний підхід до аналізу капіталізму, неповно використовував метод абстракції, системний підхід.
Недоліки, притаманні поглядам А. Сміта і Д. Рікардо, були значною мірою усунені у працях К. Маркса і Ф. Енгельса.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ