1.1 Основні методи і форми постачання імпортного обладнання. Торговельний апарат промислових фірм для імпортних операцій
У міжнародній торговельній практиці використовуються два основні методи здійснення експорту-імпорту обладнання, а саме:
1) прямий (dіrect) експорт та імпорт, що передбачає постачання обладнання промисловими підприємствами безпосередньо іноземному споживачеві або закупівлю в нього відповідного обладнання;
2) непрямий (іndіrect) експорт та імпорт, що припускає продаж і купівлю обладнання через торговельних посередників.
Для сучасного етапу розвитку великого виробництва з величезною концентрацією і централізацією капіталу характерним є розширення прямого експорту й імпорту.
Прямий метод зовнішньоекономічних операцій з експорту-імпорту обладнання застосовується у таких випадках (рис. 1.1).
|
Рисунок 1.1 Застосування прямого методу операцій з експорту-імпорту обладнання
Прямі зв'язки мають низку переваг:
– більш тісні контакти з контрагентом;
– краще знання кон'юнктури ринку;
– швидке пристосування своїх виробничих потужностей до потреб покупця.
Проте й непрямий експорт та імпорт продовжують зберігати своє значення. За деякими оцінками, з допомогою торговельних посередників у світовий товарообіг залучається біля 50% загального обсягу обладнання. Цей метод застосовується у таких випадках (рис. 1.2).
Рисунок 1.2 Застосування непрямого методу операцій з експорту-імпорту обладнання
У непрямого методу постачання імпортного обладнання також є свої переваги:
– великий досвід;
– власна мережа обслуговування;
– гарні зв'язки;
– знання ринку й кон'юнктури.
Імпортні поставки обладнання здійснюються відповідно до договорів купівлі-продажу.
Найбільш зручною формою постачання імпортного обладнання вважаються комплектні поставки ділянок, цехів, завершених виробництв або окремих підприємств. Ця форма, крім поставки обладнання, передбачає також виконання певних етапів інвестиційного процесу:
1) передінвестиційне дослідження;
2) проектування;
3) будівельно-монтажне виробництво;
4) навчання персоналу;
5) подальше гарантійне обслуговування.
Такі поставки та роботи узгоджуються зовнішньоекономічним контрактом, за яким іноземний постачальник одночасно може бути інвестором, тобто мати в Україні свою фірму, представництво або спільне підприємство.
Чинне законодавство України дозволяє всім суб'єктам зовнішньоекономічних відносин самостійно визначити форму розрахунків між собою, якщо вона відповідає міжнародним правилам, залучати банківські та інші фінансово-кредитні установи для обслуговування своєї діяльності.
Розрахунки за поставки обладнання здійснюються переважно за допомогою акредитивів та інкасо, які за сучасних умов більшою мірою зручні для постачальника та одержувача імпортного обладнання.
Разом з тим на вимогу експортера у ряді випадків використовуються передоплата та відкритий рахунок.
Імпорт обладнання зазвичай здійснюють великі промислові фірми.
Для проведення імпортних операцій вони створюють імпортні відділи, що включають, як правило, два сектори:
1) закупівельний;
2) адміністративний.
Іноді фірми звертаються до послуг вояжерів із закупівлі. Вони так само, як і комівояжери, є роз'їзними прикажчиками або агентами фірми. За свою роботу вони одержують невеличку ставку плюс процент від суми угоди.
У великих центрах, де переважно закуповується товар, створюються постійні представництва. У промислових центрах розташовуються також закупівельні контори, що безпосередньо скуповують товари. Перш ніж придбати товар, вони посилають оферти та зразки своїм фірмам. Іноді самостійно вирішують питання про закупівлю, якщо мова йде про невелику партію.
1.2 Зовнішньоекономічні договори (контракти), що укладаються при постачанні імпортного обладнання
Зовнішньоекономічна діяльність із імпорту обладнання опосередковується зовнішньоекономічними договорами (контрактами).
Згідно зі статтею 382 ГК України суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори, крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.
Зовнішньоекономічний договір укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.
Форма зовнішньоекономічного договору визначається правом місця його укладення. Місце укладення договору визначається відповідно до законів України.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність.
Зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Зовнішньоекономічний договір – це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р.).
Зовнішньоекономічні договори у сфері постачання імпортного обладнання можна поділити на кілька видів залежно від предмета договору:
– на імпорт обладнання;
– щодо надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних та ін.;
– кооперації (наукової, науково-технічної, науково-виробничої, виробничої тощо) з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
– щодо кредитних та розрахункових операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
– про спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій;
– про організацію та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
– про орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
– щодо здійснення посередницьких операцій, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших);
– інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми, порядку укладення та виконання зовнішньоторговельних договорів, є:
– Цивільний кодекс України;
– Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р.:
– Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23 вересня 1994 р.;
– Закон України "Про внесення змін та доповнень до Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 7 травня 1996 р.;
– Закон України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15 вересня 1995 р.;
– Законом України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 28 грудня 1998 р.;
– Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р.;
– Указ Президента України "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності від 10 лютого 1996 p.;
– Указ Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 p.;
– Указ Президента України "Про застосування Міжнародних правид інтерпретації комерційних термінів";
– постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" від 21 червня 1995 р.;
– Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. (зареєстроване у Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024).
У договорах на постачання імпортного обладнання зазвичай передбачаються такі істотні умови.
За домовленістю сторін, у договорі можуть визначатися додаткові умови щодо страхування, гарантій якості, умов залучення субвиконавців договору, агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умов передачі технічної документації на товар, збереження торговельних марок, порядку сплати податків, митних зборів, різного роду захисних застережень, із якого моменту договір починає діяти, кількість підписаних примірників договору, можливість і порядок внесення змін до договору та ін.
1.3 Організація діяльності щодо постачання імпортного обладнання
Процес проведення зовнішньоекономічних операцій із постачання імпортного обладнання поділяється на кілька етапів і стадій:
Підготовчий етап:
– аналіз кон'юнктури міжнародного ринку, рівня його монополізації великими компаніями, можливості проникнення на цей ринок;
– вибір форми і методів роботи на ринку;
– вибір контрагентів;
– аналіз і розрахунок цін;
– рекламна кампанія.
Вивчення ринку проводиться за програмою маркетингу.
Сучасна міжнародна торгівля пов'язана із великою кількістю обладнання, тому й об'єкти дослідження залежать від роду діяльності фірми. Відповідно й методи, що застосовуються в ході дослідження, можуть істотно розрізнятися. Поряд з тим існує ряд найважливіших факторів, що завжди вивчаються під час підготовки будь-якої зовнішньоекономічної операції:
Напружені політичні відносини з країною-контрагентом, природно, не будуть сприяти можливості укладання контракту.
Введення ембарго проти тієї чи іншої держави також спрямоване на досягнення визначених політичних цілей за допомогою економічних інструментів (уданому випадку зовнішньої торгівлі);
Вивчення ємкості ринку дозволяє визначити загальні умови, у яких можлива торгівля.
Кон'юнктурні спостереження дозволяють перевірити правильність прийнятого рішення щодо ємкості ринку, виявити коливання і найвигідніші умови продажу і покупок, методи здійснення зовнішньоторговельних операцій, час і місце виходу на ринок.
Серед торговельно-політичних умов велика увага приділяється розмірам мита і зборів, методам розрахунку мита, умовам зберігання на митних складах.
Крім цього вивчаються:
– ліцензійна система і порядок одержання ліцензій;
– можливість встановлення квот, валютних обмежень;
– умови торговельних договорів даної країни з іншою країною-контрагентом;
– система санітарно-гігієнічних правил та ін.;
Ці умови відіграють важливу роль, оскільки впливають на ціну товару. Тому варто вивчити:
– наявність прямих рейсів;
– тарифи лінійного судноплавства;
– фрахтові ставки;
– залізничні тарифи;
– ступінь механізації вантажно-розвантажувальних робіт,
– вартість збереження вантажу;
– ставки портових зборів;
– правила й особливі умови перевезень.
Необхідно вивчити можливість надання кредиту, його форми, що зазвичай використовуються в торгівлі тим чи іншими обладнанням, вартість кредиту.
Велике значення має вивчення законодавства про здійснення торговельних операцій:
– страхування і торговельне судочинство;
– закони про правове положення і діяльність іноземних фірм, охорону промислової власності, патентування винаходів, реєстрацію торговельних знаків, арбітраж.
У різних країнах склалися певні вимоги до номенклатури, асортименту обладнання і його якості. Вони обумовлені географічними, кліматичними умовами, традиціями і повинні обов'язково враховуватися під час підписання контракту.
Вивчається товарозбутова мережа в країні збуту, роль посередників. Особлива увага приділяється аналізу збутової мережі конкурентів, методам і техніці збуту, нормам обслуговування, рекламі.
Вибір контрагента
На підготовчому етапі до укладання угоди необхідно вибрати контрагента.
У країнах з ринковою економікою відпрацьована чітка система класифікації фірм за рядом критеріїв.
За видом господарської діяльності і характером операцій фірми поділяються на: промислові, сільськогосподарські, агропромислові, торговельні, будівельні, транспортні, страхові, інжинірингові, лізингові та ін.
Промислові кампанії складають одну із найчисленніших груп До їх числа належать фірми, у яких 50% обороту і більше складає продукція їх власних підприємств.
За характером власності фірми поділяються на: державні державно-приватні, приватні.
За приналежністю капіталу фірми поділяються на: національні, змішані, міжнародні.
Організаційний етап:
– встановлення контакту з потенційними контрагентами;
– підготовка і проведення переговорів;
– укладання контракту.
Після вибору іноземного контрагента, необхідно встановити з ним контакт, тобто провести роботу з підготовки до укладання угоди.
Процедура підготовки імпортної угоди
У процесі підготовки імпортної угоди покупець може використовувати різні способи встановлення контактів з потенційними продавцям:
– направити пропозицію (оферту) безпосередньо одному чи декільком можливим іноземним продавцям;
– прийняти і підтвердити замовлення постачальника;
– направити постачальнику пропозицію у відповідь на його запитання із вказівкою конкретних умов майбутнього контракту чи проформою контракту;
– прийняти участь в торгах;
– прийняти участь у виставках і ярмарках;
– зробити рекламне оголошення в засобах масової інформації, каталогах, проспектах.
Виконавчий етап:
– підготовка товару до відвантаження (експортером) і підготовка до прийому товару (імпортером);
– укладання допоміжних контрактів (страхових, транспортних та ін.);
– врегулювання спорів.
– здійснення розрахунків.
Світова практика свідчить, що виробничі фірми або підприємства, маючи на меті реалізацію своєї продукції на міжнародному ринку або придбання продукції інших виробників, можуть обирати різні методи організації зовнішньоторговельної діяльності, про які йшлося вище.
1.4 Мито і митні податки в системі державного регулюванняімпортних операцій
Мито – це податки, що встановлюються на імпортні, а в окремих випадках і на експортні товари. Держава використовує мито для одночасного вирішення двох основних завдань:
1) фіскальне мито до товарів, які не виробляються підприємствами України, з метою забезпечення державного бюджету податковими надходженнями;
2) протекціоністське мито – з метою зменшення переваг іноземного виробника на українському ринку стосовно місцевого виробника.
Захист національного ринку – основна мета митних тарифів. Водночас їх використання зумовлює певні наслідки, які потрібно враховувати, розроблюючи і реалізуючи зовнішньоекономічну політику, а саме:
1) виробничий ефект.
Збільшуються обсяги виробництва товару, захищеного митними тарифами. Виробничий ефект важливо враховувати для формування економічної політики в невеликих країнах, масштаби внутрішнього ринку яких можуть забезпечити ефективну діяльність обмеженої кількості підприємств;
2) споживчий ефект.
За інших однакових умов рівень споживання товару, що обкладається митом, знижується;
3) бюджетний ефект.
Митні тарифи є джерелом бюджетних надходжень. Особливо збільшується значення митних тарифів у країнах, що розвиваються. У розвинених країнах це джерело поповнення бюджету не суттєве;
4) ефект розподілу прибутків.
Національні виробники за відсутності конкуренції іноземних фірм (внаслідок застосування митних тарифів) мають змогу підвищувати ціну на свій товар і отримувати вищі прибутки у формі ренти;
5) конкурентний чинник.
Відіграє помітну роль у невеликих країнах, внутрішній ринок яких може забезпечити ефективну діяльність лише обмеженої кількості вітчизняних виробників. Проте відсутність конкуренції з боку іноземних виробників може призвести до втрати вітчизняними виробниками стимулів до підвищення ефективності виробництва та зниження цін;
6) вплив на платіжний баланс.
Скорочується споживання імпортних товарів (через високі ціни на них), а, отже, зменшуються витрати на закупівлю за кордоном імпортних товарів. Такий процес за інших однакових умов сприяє поліпшенню платіжного балансу;
7) вплив на умови торгівлі.
Іноземні фірми змушені знижувати ціни на товари, що ввозяться до країни. А це, своєю чергою, передбачає зміни у співвідношенні експортних та імпортних цін. Митні тарифи формуються на основі товарних класифікаторів. Класифікація товарів – це їх розподіл за підгрупами, групами і розділами за певними ознаками.
Загалом прийнято, що митний тариф має кілька ставок оподаткування: максимальні (або генеральні), мінімальні та преференційні.
Максимальні мита діють щодо товарів країн, з якими не укладені торговельні договори та угоди. Мінімальні мита поширюються на товари країн, з якими укладені торговельні контракти та угоди, що передбачають взаємне надання режиму найбільшого сприяння. Преференційними (пільговими) митами оподатковується імпорт товарів із країн, що розвиваються.
У митно-тарифній практиці більшості країн зазвичай застосовуються адвалорні мита. Через це особливого значення набули методи оцінювання вартості імпортних товарів, від застосування яких суттєво залежить визначення ціни товару для обкладання митом. Порівняно низький рівень митного оподаткування імпорту в розвинених країнах – результат зниження ними ставок своїх митних тарифів у межах ГАТТ.
У країнах, що розвиваються, рівень мита значно вищий, оскільки вони мають захистити власну промисловість від іноземної конкуренції. Деякі країни в умовах загострення конкуренції на світовому ринку вважають за краще значно підвищувати тарифні ставки на окремі товари. Ставки митних тарифів змінюються під впливом процесів, що відбуваються в економіці окремих країн і світового господарства загалом.
Дійовим засобом регулювання підприємницької діяльності іноземних громадян на національному ринку є система оподаткування імпорту.
До митних податків належать прикордонний, що ним оподатковуються товари при перетині кордону ряду країн; збори, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості; портові, статистичні, фітосанітарні та ін.
Особливим різновидом митного податку є плаваючі митні збори (імпортні), що широко застосовуються у країнах ЄС.
Митне регулювання – це регулювання питань, пов'язаних із встановленням мит і митних зборів, проведенням митного контролю.
Механізм митного регулювання в Україні регламентується Законами України "Про зовнішньоекономічну діяльність" і "Про єдиний митний тариф".
У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" сформульовано принципи митного регулювання. Основні з них:
1) єдиний митний тариф встановлює на території України обкладання митом предметів, що ввозяться на цю територію або вивозяться з неї, а також провозяться транзитом;
2) ставки єдиного митного тарифу мають бути єдині для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування;
3) митний контроль і мито на території спеціальних економічних зон регулюються Законом України "Про спеціальні (вільні) економічні зони" та міжнародними угодами, що встановлюють правовий режим цих зон у кожному окремому випадку;
4) до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (іноземних), котрі проводять демпінг, а також до тих держав, які здійснюють щодо України дискримінаційну політику, можуть застосовуватись митні заходи;
5) уведення антидемпінгового мита згідно з єдиним митним тарифом;
6) запровадження компенсаційних мит, що дорівнюють різниці між нормальною ціною міжнародних товарних ринків і демпінговою ціною.
Закон України "Про єдиний митний тариф" базується на визнаних світом нормах і передбачає дотримання загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів і правил митної справи.
Єдиний митний тариф України – це систематизований звід ставок мита, яким обкладають товари та інші предмети, що імпортуються в Україну. Ставки ввізного мита, як правило, встановлюються у відсотках до митної вартості товарів (так зване адвалорне мито).
В окремих випадках ставки визначені у встановленому грошовому розмірі на фізичну одиницю товару (штуку, метр, тонну, декалітр тощо). Таке мито називається специфічним. Використовується також комбіноване мито, в якому поєднуються принципи адвалорного та специфічного мита.
Єдиний митний тариф України за розміром ставок диференційовано залежить від функцій, які повинно виконувати мито в економічній політиці держави.
З цією метою ставки мита єдиного тарифу за розділами і товарними позиціями містять три колонки:
1) преференційні ставки, які передбачають особливі переваги для товарів, що надходять з країн, які входять разом з Україною до митних союзів, мають з Україною відповідні міжнародні митні угоди, а також з країн, що розвиваються; більшість товарів за походженням із цих країн мають нульові ставки мита;
2) пільгові ставки, які застосовуються до товарів, що походять з країн, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння; ці ставки у 1,5-2 рази нижчі за повні (загальні) ставки;
3) повні (загальні) ставки застосовуються для решти товарів та інших предметів, вони встановлюються з урахуванням фіскальних потреб держави і захисту вітчизняних товаровиробників від конкуренції.
Ввізне мито нараховується митними органами у національній валюті України згідно зі ставками, що діють на день подання митної декларації підприємством-імпортером.
База нарахування мита – митна вартість товарів, перерахована у гривні за курсом НБУ на день подання декларації, тобто ціна, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. Ця ціна, зокрема, включає в себе також витрати з транспортування, які сплачує імпортер у зв'язку з закупівлею даної партії товарів.
Законодавством передбачається, що в разі очевидної невідповідності заявленої митної вартості реальній ринковій кон'юнктурі, або у разі неможливості перевірки її обчислення митні органи мають право визначити митну ціну імпортних товарів на основі цін на ідентичні або подібні товари в основних країнах-експортерах таких товарів.
В Україні законодавче встановлено перелік товарів, які підлягають обкладанню митом при їх вивезенні (експорті) за межі України суб'єктами підприємницької діяльності і ставки вивізного мита. Воно нараховується митним органом і сплачується, як і ввізне мито, у національній валюті України.
При визначенні митної вартості експортованої продукції валюта ціни контракту перераховується у національну валюту України за поточним курсом НБУ на день подання митної декларації.
Зважаючи на можливі фінансові труднощі підприємств-платників вивізного мита через необхідність його сплати ще до одержання експортної виручки, закон надає право експортерам здійснювати цей митний платіж шляхом видачі простого векселя з відстроченням платежу на термін виконання експортного контракту, але не більш як на 90 календарних днів з моменту подачі митної декларації.
Якщо на ті чи інші товари встановлені експортні квоти і підприємство експортує їх у рахунок цих квот, експортне мито на такі товари не справляється. Не справляється також вивізне мито при експорті продукції, виготовленої із заздалегідь імпортованої давальницької сировини, бо за цю сировину мито вже сплачене при ввезенні в Україну.
Законодавство України всіляко заохочує експорт продукції вітчизняних товаровиробників. Найсуттєвіше значення в цьому плані має встановлення нульової ставки додатку на додану вартість на всі види експортної продукції (за винятком експорту продукції, яка, згідно з законодавством, звільнена від ПДВ на внутрішньому ринку України).
Суб'єкти підприємницької діяльності, які ведуть зовнішньоекономічну діяльність, зобов'язані щоквартально подавати регіональному управлінню Національного банку і органу податкової адміністрації декларацію єдиного зразка про валютні цінності, доходи та майно, які належать резиденту України і перебувають за її межами.
Без довідки про подачу такої декларації митні органи не мають права приймати експортно-імпортні вантажі до митного оформлення, а комерційні банки – здійснювати банківські операції з валютними цінностями суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.
В декларації знаходять відображення дані про загальну суму валютних цінностей, доходів (дивідендів) та майна, які перебувають за межами України і належать резиденту України, в тому числі суму валюти, яка одержана від здійснення діяльності за межами України, суму, перераховану за кордон з метою придбання товарів, які перебувають за межами України з перевищенням встановлених законодавством строків повернення їх в Україну, суму валютних цінностей в іноземних банках на рахунках, які відкриті без відповідного дозволу на це Національного банку України.
За достовірність даних, наведених у декларації, декларанти несуть відповідальність, встановлену законодавством.